Cпецпроекты

Не лідер думок: lifestyle майстра-бандуриста Василя


1 1588 156
Якщо довго скролити стрічку «Фейсбуку», може здатися, що Київ перенаселений SMM-менторами, популярними блогерами, креативними копірайтерами, айтішниками, піарщиками і гострими на язик журналістами. Та за вікном кипить реальне життя без інста-фільтрів і лайків.

Редакція bit.ua продовжує виходити за рамки соцмереж. У новому випуску — майстер з виготовлення бандур у музейному комплексі «Пирогів» Василь Соловій. І все зовсім не так, як вам здавалося поміж млинів і відреставрованих хаток.

За освітою я філолог, закінчив КНУ ім. Т. Шевченка з червоним дипломом. Ще на першому курсі дуже хотів працювати в Пирогові — зараз уже два роки, як я тут. 

Почалося все з того, що я допомагав одному гончареві на ярмарках у музеї. Якось різьбяр приніс простенький макет, і я сказав, що теж такий зроблю. Взяв кухонний ніж і вирізав хатку. Знайомій сподобалося, й вона подарувала мені 4 різці.

У перший же день різьбярства умудрився розрізати собі ногу.

Мені подобається їхати на заготівлю, колоти вербу, чути тріск дерева — у цьому є якийсь ритуал.

Спершу я працював реставратором в етнографічному комплексі під Києвом — українському селі Бузова. У Пирогові заходити до хати не дозволяють, а в них — можна, ще й у руках покрутити щось дадуть. По сусідству з моєю майстернею були хлопці-кобзарі, до себе запрошували, а я морозився — бандуру робити мінімум 10 місяців, ну його нафіг. У якийсь момент майстер Юркович, їхній вчитель, каже мені: «Пішли, Василю, поможеш нам пеньки перекотити». Я допоміг. Потім каже: «Поможеш поколоти?» Ми покололи. «Давай обпиляємо!» Обпиляв. А потім каже: «Вибирай собі заготівку», — обманом заманили.

З Бузового мене вигнали, бо не зійшлися з керівництвом у поглядах. Це приватний комплекс, і політика закладу працівників не влаштовувала, але тільки я в очі сказав те, що всі думали. Заготовку бандури забрав із собою, вона довго лежала без діла. Друг вмовив відкрити майстерню в Пирогові — сам не хотів братися. Директор дав нам хату, де колись вечорниці проводили. Працювали за просто так, нічого не заробляли. Тоді нам запропонували півставки — думали, що формальність. А керівник нашого відділу вирішив, що йому дармоїди не треба — і ми стали молодшими науковими співробітниками.

Я мав би займатися наукою. Та за минулий рік жодної наукової роботи, крім передрукування архівних документів. Улітку — косиш траву, рубаєш кущі, прибираєш, бо немає людей, які мали б це робити. Узимку — відкидаєш від хати сніг лопатою. Повідкидав — ідеш п’єш чай.

Опалення в хатах немає. Але на території є кафе, там можна сісти перед каміном, взяти пиво — і стає все не так уже й погано.

У кожної хати є наглядачі, вони часто садять для себе маленькі городи. Мені теж пропонували, але я город не люблю — у батьків є, з мене вистачило.

До майстерні може прийти кілька сотень людей за тиждень. Проходять повз так, ніби тебе немає, беруть у руки рубаник, стамеску, стукають твої заготовки. Одного разу мій інструмент впустили, він розсипався — потім я його, звісно, полагодив.

Ідея нашого козбарського цеху — кожен має зробити для себе інструмент сам. Будь-хто може прийти — і його навчать. Звісно, буває так, що одна людина кілька бандур робить — тоді вони йдуть на продаж. Але на цьому не можна заробити. Одна бандура — 10 місяців чистої роботи. Дерево поступово сохне, і разом з тим знімається маса, щоб потім не тріснув інструмент — тому так довго. Колись бандура коштувала, як корова, зараз в Україні продають за 2–5 тис. гривень. А мій друг якось продав європейцеві за 500 доларів — у них це вважається дешево.

Готові бандури ми в майстерні не залишаємо — там сиро і тісно, готові інструменти лежать вдома.

У 30-х роках минулого століття розстріляли всіх кобзарів, бандури попалили на з’їзді в Харкові, а владі треба було зробити вигляд, що народна культура розвивається — і тому створили академічну бандуру. За звучанням інструменти дуже відрізняються.

Ніхто з молодих у музеї не затримується — совкова система їх просто викидає. Музеєві 40 років, і є люди, які працюють тут із дня заснування. Приходить новий директор, щось робить по-своєму, а колектив усе одно так, як звик. Раніше тут була потужна база реставраторів, крани, техніка, а в 90-ті все зникло, практично у кожної хати проблеми з перекриттям. А площа музею — 150 га, він найбільший у Європі, можна було б багато чого зробити. 

ТАКЖЕ ЧИТАЙТЕ Не лидер мнений: lifestyle кондуктора Татьяны
4657 4 758

Тут жосткий совок. Живуть, як раніше. Стара команда, їх же навіть звільнити шкода. Тим більше ці люди досконало знають систему, документацію, потреби — але ж знають по-совковому. Ніхто нікому не передає нормальні знання, інститут виховання нового покоління взагалі відсутній. Наприклад, коли проводять заходи, виникає море ідей, але все закінчується тим, що беруть ще радянський сценарій і по ньому все роблять.

Якось я відпустив бороду, бо почувався надто молодим серед колективу пенсіонерів, а так було ніби поважніше.

Процес виготовлення бандури повністю автентичний — від того, як ми рубаємо — до лакування. Це не академічна бандура, а старосвітська, ці інструменти на фабриках не виготовляють. Академічна бандура була створена у 30-х роках. Тоді розстріляли всіх кобзарів, бандури попалили на з’їзді в Харкові, а владі треба ж було зробити вигляд, що народна культура є, розвивається. За звучанням інструменти дуже відрізняються. Академічна бандура за структурою як перевернене піаніно. На ній стільки струн, що можна грати весь репертуар класичної музики — через це у неї товста дека, вона важка і має не те звучання. То вже інший інструмент, схожий на старосвітську тільки формою.

Кобзарів називали тільки незрячими, бо «сліпі» — то про сліпих душею.

Була ідея поширення старосвітської бандури по музичних школах — це мрія Миколи Будника, засновника Київського кобзарського цеху. Це логічно і було б дуже круто. Насправді дітям складно вчитися грати на академічній, бо вона важка, а на старосвітській було б простіше. Готували законопроект, але загнулося. Уже інше питання — де можна було б взяти так багато бандур?

Чому я досі не покинув це все? Я прийшов з певними планами, своїм баченням — не відчуваю, що зробив усе, що міг. Майстерня унікальна, якщо я піду — нею ніхто не буде займатися. А я хочу, щоб вона продовжувала функціонувати і без мене.

ТАКЖЕ ЧИТАЙТЕ Не лидер мнений: lifestyle киевского драгдилера
22090 2 829
 
ТАКЖЕ ЧИТАЙТЕ Не лидер мнений: lifestyle биолога Саши
7377 3 1379

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.

1 комментарий

сначала новые
по рейтингу сначала новые по хронологии
1
Руслана

Молодець :)😊

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: