Cпецпроекты

Не лідер думок: історія одного безхатька


0 756 156
Він називається вигаданим іменем — Полель. Каже, що його предки прийшли 1000 років тому з берегів Середземного моря. Після цієї фрази у мене закрадається думка, що цей чоловік трохи несповна розуму, але це лише конспірація — більшість волоцюг не називають справжнього імені. Сьогодні bit.ua розповідає, як живуть безхатьки.

Дисклеймер: зазвичай цю рубрику пишуть від першої особи, але цей випуск буде трохи інакшим.

Полеля ми зустрічаємо біля Головпоштамту — тут тричі на тиждень ввечері годують безхатьків або людей, що опинилися в скрутному фінансовому становищі. Збирається Спільнота св. Егідія з 1999 року — за цей час пропустили тільки 19 лютого 2014 року, коли на Майдані стріляли. Більшість присутніх безхатьків були в Будинку профспілок або на барикадах — дехто потім поїхав в АТО.

01/3

Юрій — куратор — спершу читає Біблію і молитву, усі уважно слухають. Як тільки останні слова «Отче наш» замовкають, починається роздача максимально скромної вечері — солодка вода, вафлі. Перехожі на Майдані дивляться на цю групу людей як на тварин у клітках в зоопарку — заглядають, відірвати погляд не можуть, але не підходять. 

Полель перед розмовою з нами помітно нервує, але намагається посміхатися — виходить щось схоже на гримасу, його часто сіпає, мова тіла видає. Він не випускає з рук великих пакетів, час від часу радісно поглядає на вафлю, якій явно більше радий, ніж воді, поправляє розірвану кофту.

Йому 77, хоча на вигляд значно молодший і відносно здоровий.

Дитинство Полеля почалося в Саласпілсі — литовському концтаборі. Його сім’я складалася з 7 людей — і всі вони потрапили в Саласпілс. Полель говорить про це багато й змішано, плутається у послідовності. Коли розповідає про те, як у нього брали кров — починає плакати (у концтаборі Саласпілс у дітей брали кров для переливання німецьким солдатам. — Прим. авт.). Коли згадує атаки німецької авіації, теж плаче. «Я сьогодні вночі прокинуся і плакав, бо приснилися німецькі літаки», — каже Полель крізь сльози. Увесь час повторює, що Литва була проти радянської влади.

«Я сьогодні вночі прокинуся і плакав, бо приснилися німецькі літаки»

Потім різко перемикається на шкільні роки. Його батько з табору вийшов живим, йому переламали хребет, тому служити в Червоній Армії він не міг — і його оголосили ворогом народу, щоб довго не розбиратися. Полель, як син ворога народу, навчався не в звичайній школі, а у виправній недалеко від кордону з Фінляндією. Про цей період він розповідає небагато, але каже, що саме там став фізично витривалим, бо під час навчання змушували тяжко працювати. Повернувся до Литви, там займався важкою атлетикою. Був чемпіоном Прибалтики, але замість спортивної кар’єри обрав шлях «як у кіно» — піти, будучи успішним. І поїхати до України. У Київ.

Полель каже, що завжди хотів потрапити до України — його тато з Козятина, а мама з Черкаської області. «Вона була дуже добра, і тато був добрий», — і він знову починає плакати. Мама часто розмовляла і співала українською, згадувала Україну, яку Полель ніколи не бачив, — і він вирішив приїхати у 70-х, бо його тягнуло нестримно додому. Родичів на той момент в Україні не залишилося — усі дядьки-тітки по обох лініях померли або під час Голодомору, або під час війни. Тому він просто приїхав до Києва.

Спочатку хотів влаштуватися на «Арсенал» — його не прийняли. Полель пішов у тренувальний комплекс спортивного клубу «Зеніт», через кілька місяців знову була спроба потрапити в «Арсенал». Потім ще одна. І нарешті — він на омріяному заводі. Йому дали кімнату в гуртожитку, потім — квартиру. Чи мав сім’ю, не каже. Каже тільки, що завжди був чесним — як мама.

Полель переконує, що досі живе в тій квартирі, але адресу не називає. Чому зараз не має жодних коштів і роботи — теж не зізнається. Клянеться тільки, що не пропив нічого і п’яних взагалі не поважає. Як і жебраків — так само завзято доводить, що ніколи не стояв з простягнутою рукою, бо то все схеми, щоб дурити людей, а він чесний, знову наголошує — «як мама».

Я не можу уявити квартиру Полеля, куратор Юрій, якому я пізніше телефоную уточнити деталі, теж. Він ніколи її не бачив, а зовнішній вигляд Полеля наштовхує на думку, що ніякої квартири немає. 

Полель каже: «Я живу в Києві. Хіба не так?»

Одяг і їжу він отримує на подібних пунктах роздачі. Взуття носить акуратно, але жаліється, що черевики незручні, і хоче нарешті взути свої кросівки. Полель досі бігає «марафони», потім приносить на вечері справжні дипломи про участь — показати «колегам». Наступний марафон — у Борисполі, якщо вірити його словам. Він чекає того дня, коли взує подаровані волонтерами кросівки — у них зручніше — і нарешті побіжить.

Усе це він говорить російською. Українською — лише два слова: «радянська сволота».

Якщо чесно, у якийсь момент я не зовсім розумію, для чого Полель усе це мені розповідає, до того ж так заплутано. Здається, ніякої історії з цього не вийде. А він раптом каже: «Кому ж я це розкажу, як не вам?» Гримасна посмішка ще більше викривлюється в дугу, і він починає плакати.

За офіційною статистикою Мінсоцполітики, в Україні зареєстровано 16 000 безхатьків. При цьому справжні цифри значно більші (іноді дані волонтерів показують 100 000), та достеменно встановити кількість ніхто не може. У той же час в Україні діє 90 закладів, які надають соціальні послуги безхатькам. Нескладна математика — і ми вже розуміємо, що ці люди не забезпечені фактично нічим, незхищені — але все одно залишаються людьми, а не аморфними мішками без майбутнього на сходинках спуску в метро «Площа Льва Толстого». 

Фото: Вадим Лазарук

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: